Один в каное

Твої руки… із них проростають квіти,
Я їх зриваю і плету-вплітаю у вінки.

Небо – солоне, таке спонтанне,
Дивиться в когось і в когось тане.
Дихає громом, знаходить цілі –
Напитись моря і стати сіллю.

Пообіцяй мені, хай навіть не збудеться,
Що «завтра» негайно і невідворотньо відбудеться!

Неперекладене в мені у скло твоїх очей
Кричить-жбурляє: «Не ставайте рабами людей!»

Ти – трохи холодний, а зазвичай
Такі люблять каву, а я – чай.

Цей світ — речей, а речі — хворі!
І ти вже тут, у тому хорі!
Йди на голос мій,
Йди на голос мій..

На коліна трави лягає тінню день,
Щоб долистати-доспівати свою «Книгу Пісень».

Хто ти, човне? Що шукаєш? Відки і куди пливеш?
І за чим туди шукаєш? Що пробув? Чого ще ждеш?
Біг мій вічний — тож не знаю. Хвиля носить, буря рве,
Скали грозять, надять-просять к собі береги мене.

Сьогодні небо таке раптове,
Трохи готичне і ледь барокове.

Розбитими колінами ввіпершись об асфальт,
Повільно сходить сонце із перших шпальт.
Ловлю оком, точніше його краєм
Твій безтілесний схід і нарікаю в собі раєм.

Небо шукає, небо знаходить.
Спустилося з даху і знову ходить,
Ходить грозою, лягає в квіти,
Трохи полежить і мусить іти.

Небо так і не прийняло теорій буття, як і я.

Дивно,
Крізь стіни все видно...
Чути
Міжкімнатні маршрути...

Я ж бачила, я зрозуміла знак:
Усе навпаки і усе не так,
Навіть ти!

Пообіцяй мені, пообіцяй мені,
Що завжди горітиме світло в твоєму вікні.

Мій світ гойдається, підвішений на нитці
За палець неба, що купається у молоці.