Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.
Озёрца малые сияют, но без злобы,
качает туча тощие громы.
Поедем в лес, поговорим − с зелёным
а уж тогда могу я и с людьми.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.
Целую все леса. Спасибо скрипачу.
Присутствие моё вам хорошо сыграл он.
Я − дерево и дождь, всё, что любить хочу
и, может быть, моё в том высшее начало.
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Лес этот жив. Глаза его − добрее.
Ветра гуляют в буйной голове.
пни обветшалые, косматые отребья
летопись тиши слагают на траве.
Дубовый Нестор всё глядит сквозь пальцы
на вальсы белые хмельных берёз,
и сонный гриб в зелёненькой фуфайке
дождём упился и за день подрос.
Багрянцем солнце, теменью лесною
в просвете туч все крутит нам кино,
И там на пне да под седой сосною
медведи забивают в домино.
А наш король, а ми його васали,
а чорт візьми, я теж його васал.
Усі йому вже оди написали,
лиш я йому ще оди не писав.
І хоч живу я з королем не в мирі,
бо не люблю присвячувати од,
я друзям не підморгую в трактирі —
мовляв, який король наш ідіот!
А наш король, а мы его вассалы…
Да черт возьми, и я его вассал!
Ему уже все оды написали,
Лишь я ему строки не написал!
И хоть я с королем живу не в мире,
Поскольку я не сочинитель од,
Друзьям я не подмигивал в трактире –
Каков у нас король, мол, идиот!
Пояснение к цитате:
Перевод Михаила Химченко
Мене куплять і спродувать не раджу,
моя душа не ходить на базар.
А не клянусь, тому що я не зраджу,
і вже не раз це в битвах доказав.
І хоч на світі сторони чотири,
я тут живу, бо я цей край люблю.
І не боюсь донощика в трактирі,
бо все кажу у вічі королю!
Купить меня? Продать? Свой пыл не тратьте:
Моя душа не ходит на базар.
Чужды мне клятвы – я же не предатель,
И это в битвах кровью доказал!
И хоть открыты мне все части света -
Я здесь живу и этот край люблю.
И не боюсь доноса и навета -
Все говорю в глаза я королю!
Пояснение к цитате:
Перевод Михаила Химченко
У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, -
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.
Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі -
щоб тільки небо, небо і зірки.
Уранці глянеш -
хочеться літати.
В те времена кошмаров, прям косматых
Когда в степи там кто не воевал, -
Хотелось ей, чтоб прямо в хате
Над головою небо кто создал.
Не привелось ей слышать о Растрелли.
Она «на свёклу» лишь ходила в степь.
О, перекладина, что над постелью –
ей лишь бы небо в звездах.
Чтоб утром только глянуть
И в мечтах взлететь.
Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так – то не знайшлося маляра.
Все якось так – то горе, то біда.
І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, –
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки...
О, как же мама грезила тем небом!
Была она красива, молода!
Пришёл художник слабый, неумелый,
Всё как-то так – то горе, то беда.
Орнаменты поблёкли на посуде,
Отец в унынье впал, прошли года, –
И нет над ней теперь ни потолка, ни буден,
А есть лишь небо, звезды, облака…
Марную день на пошуки незримої
німої суті в сутінках понять.
Шалене слово загнуздавши римою,
влітаю в ніч. Слова мене п'янять.
Я — алкоголік страченої суті,
її Сізіф, алхімік і мурах.
Мої слова, у чоботи не взуті,
спливають кров'ю на її тернах.
Вони горять і валяться, як вежі.
А потім їх обмацують сліпці.
І що ж, так наче й не було пожежі -
і тільки жменька попелу в руці.
День извожу на поиски незримой
в потёмках понятийных темы гладь.
Шальное слово обуздавши рифмой,
влетаю в ночь. Слова меня пьянят.
Я — алкоголик уж казнённой сути,
её Сизиф, алхимик, муравей.
Мои слова, в сапожки не обуты,
кровят в терновнике её ветвей.
Они как башни падают горящи,
потом же их — ощупывать слепцам.
И что же — словно не было пожарищ,
а пепла горсть достанется рукам.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
щоб ці слова не вичахли, як руди.
Чтоб след оставить, без него нельзя,
Мы ж ничего — проходим, словно тени.
Чтоб только неба синие глаза
Всегда бы землю видели в цветеньи.
Чтобы леса не вымерли, как тур,
Слова не оскудели, словно руды.
Пояснение к цитате:
Перевод Татьяны Гордиенко.
And people always died for their faith.
We did not find this eternal sport.
The main thing here is to look into the eyes of the beast
and simply to remain human.
It is in me, my holy rebellion.
I look into your bloody fog.
To his executioners and in his last moment
I will say, as the first of the Christians:
— You can't burn me.
The fire is cold, it has already gone out.
And your lions lick my feet.
And your servants laughed at you.
І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне — дивитись в очі звіру
і просто — залишатися людьми.
Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:
— Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваші леви лижуть мені ноги.
І ваші слуги насміялись з вас.
- 1
- 2
Нет вашей любимой цитаты из "Лина Васильевна Костенко"? Добавить цитату