Ліна Костенко

Болить мені... Ти знаєш, як болить?
Болить біда, що зараз в Україні.
Ця рана душу втомлену ятрить,
і сліз не можу втримати я нині...
Війна... Не оголошена ніким,
вбиває і калічить українців.
І це наш брат? Та і чи був він ним?
Щоб убивати нас прислав чужинців.
Цей маразматик воювати звик...
Бо ж не своїх дітей кидає в пекло.
За хворий мозок, за імперський бздик,
життя вже не одне навіки смеркло.
Болить мені... Ти знаєш, як болить.
Ця рана не дає мені спокою.
І ця неоголошена війна,
розв'язана «братерською» рукою...

Просніться, люди! Це погані сни.
Нове століття в шибку заглядає.
Той самий чад, ті ж самі казани,
лиш інший диявол дрова підкидає

Чи справді вірив я у перемогу
в такій тяжкій нерівній боротьбі?
Так, вірив я. Найперше вірив — Богу.
І вірив людям. Людям і собі.